«Поезія — це найважливіше
культурне явище, всеосяжна мова, що передає внутрішнє прагнення людини жити
разом з іншими і тим самим необхідна для зближення народів. Будучи
відображенням і дзеркалом суспільства, поезія — головний засіб самоствердження
і дієвий важіль творчості, прогресу та всезагального розвитку.
Вашій
увазі пропонуємо бібліографічний огляд літератури «Поезія - душі порив, життя натхнення» по творчості наших
поетів земляків
Хочеться сьогодні сказати багато хороших і теплих слів
на адресу поета - земляка Олексія Дудника.
А життєтворчий струмок поезії, нашого земляка, Олексія
Олексійовича Дудника витікав з магми народної творчості.
Люди, люди, мої ніжні зорі,Незгасимі мої сонця
Ви у щасті і в чорнім горіДовіряли мені серця.
Запрошуємо переглянути його книги.
Твори його читаються на одному подиху. І хоч, поет,
розповідав, здається, про все давно відоме, його поезія чимось хвилює, заставляє читача, то
гніватись, то усміхатись, а часом і реготати, то переповнюється вірою в те, що
ми збудуємо свою незалежну державу Україну.
Коли одного разу запитали Олексія Олексовича: Ви лірик
чи гуморист?
Відповідь була такою: „Життєлюб!” По
натурі я невиліковний оптиміст і великий життєлюб. А в житті буває все: любов і
ненависть, сльози і сміх”.
Особливим і своєрідним в поезіях Олексія Олексійовича
є те, що вони не залишають читачів байдужими часто викликають надто протилежні
судження. Поет не боїться втілити в рядки своє світобачення.
Автор говорить: «Люблю жити, хочу сміятись на зло
черстводушним до людських бід, на радість людям чесним і щирим».
Його твори – це соковитий плід співучої Полтавської
землі, Семенівського краю. Ми гордимося, що маємо такого талановитого митця –
земляка.
Про нього можна сказати в декількох словах! Бо його
поезія торкається найпотаємніших куточків людської душі то переростає в тривогу
за день сьогоднішній.
І як ви говорите
в новій книзі «Пелюстки незгасних буйноцвіть»:
Чи, може, в тім поета
щастя,
Що він не зна спокою й
сну?
Що він в турботах і
тривогах,
В горінні, в пошуках
живе?
Що йде в незвідані
дороги,
Щоб людям відкривать
нове?
Ми, як працівники бібліотеки, теж стаємо трішки
багатшими, бо наші фонди бібліотек поповняться прекрасними книгами. І ми
впевнені, що кожна книга знайде неодмінно свого читача.
Наша славетна поетеса
Ніна СУПРУНЕНКО.
Ніна
Супруненко (Ніна Антонівна Микитенко) народилася в степовому селі Новоселиця
Семенівського району Полтавської області в сім’ї службовців. Дитинство
надзвичайно щасливе: люблячі батьки Антон Іванович і Марія Олександрівна,
старша сестра Валентина, дідусь Іван і бабуся Марія Микитенко, дідусь Олександр
і бабуся Ганна Гавриляка. Навчання в школі, заняття спортом, захоплення
народним театром.
Закінчила
Лохвицьке медичне училище. Працювала операційною сестрою в Полтаві. Після
одруження та переїзду до Харкова – учасниця Народного театру гарнізонного
будинку офіцерів. Згодом – народження сина Антона, вступ на режисерське
відділення Харківського державного інституту культури.
Після
закінчення працювала завідувачкою інтернаціонального відділу Палацу студентів
НТУ “ХПІ”, художнім керівником, директором студентського клубу “Сучасник”.
Навчалася в Київській державній академії керівних кадрів культури та мистецтва,
магістратурі інституту післядипломної освіти Харківського національного
педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди.
В
1990 році – народження доньки Олесі та вихід першої книги поезій «Дарунок долі»
(Київ, “Радянський письменник”), за яку в 1992 році прийнята до Національної
Спілки письменників України.
Згодом
вийшли книги поезій:
«Цветные
сны» (Київ, 1993), «У лабіринтах болю і розлук» (Київ, 1995, 1996), «Звезда,
упавшая вчера» (Москва, 1997), «На обрії душі» (Рівне, 2002), «Вітри протиріч»
(Київ, 2003), «Полиновий світ» (Рівне, 2004), «Времена жизни» (Москва, 2004),
«Закономерная случайность» (Харків, 2006),
«Преодоление»
(Москва,2007), «Межа часу» (Харків, 2007) «Оттиск ладони» (Харків, 2008),«Сонце
осені» (Харків, 2008), «Вселенная» (Харків, 2008),та
дитячі книги
«Сашеньке
в подарок» (Київ, 2003),«Загадки
для маляток» (Харків,2008).
Багато
поезій Ніни Супруненко покладено на музику.
Поезії
перекладені на інші мови народів світу, друкувалися в Австралії, Вірменії,
Великобританії, Білорусії, Німеччині, Польщі, Чувашії.
В
1998 році Ніні Супруненко присуджена Почесна медаль “За кращу книгу 1997 року”
Ради Міжнародного видавництва “Берегиня”.
Лауреат
премії імені Олександра Олеся (1999 рік).
Нагороджена
Срібним Хрестом ОБВУ Великобританії (2003), орденом Святої великомучениці
Варвари (2006).
Заслужений
діяч мистецтв України. Працювала начальником Управління культури і туризму
Харківської обласної державної адміністрації
АВТОПОРТРЕТ
Печаль моя у часі безкінечна.
Жорстокість як жорстокість – безсердечна,
Миттєве щастя, як падіння зірки.
Безмежна ніжність люблячої жінки.
По-різному життя моє складалось,
Та долі вдячна я за кожен день.
На повні груди дихалось, сміялось!
І плакалось – таємно від людей...
Я йшла до цілі, може, і повільно –
Зате комусь не завдала біди,
Себе не завжди почувала вільно –
Зате собою я була завжди.
Нікуди від поезії не дітись –
Я вічний учень. Жити вчусь і вчусь.
Та скільки б ще не прожила на світі –
Під кожним словом знову підпишусь!
______________________________________
Народилося слово – не легко, а в муках,
І його, не вагаючись, вам віддаю,
В ньому суму не менше, аніж у розлуках,
В ньому вилила щиро я тугу свою.
В ньому вітер, що пахне волошками й житом,
В ньому – сонце без меж, тепле й щедре
для всіх,І бажання нестерпно - болючеє – жити!
В ньому радість і сум, в ньому сльози і сміх…
Народилося слово непросто, нелегко,
Я йому щирість серця свого віддала,
Щоб крилатим було і летіло далеко,
Щоб і музика в ньому, і пісня цвіла!
Віктор Женченко... Співак, поет, актор, діяч
культури. Талановита, універсальна людина, яка вміє захоплюватися щиросердно
чеснотами й талантами інших людей, а це вже рівень богоугодного ставлення до
світу.
Народився
на благодатній Полтавщині в селі Оболонь Семенівського району, де немає жодного
клаптика, який би не був переораний безліч разів безжальним плугом Великої
Історії.
Сказати,
що Віктор Женченко має складну долю — майже нічого не сказати. У воєнні роки
сиротою він двічі переступив смерть. Кілька разів тікав з дитбудинку, шукаючи
матір, батька, родичів. Різного люду набачився в брудних «теплушках»: одні
жаліли, інші викидали, як цуценя, з вагона, забираючи нехитрий сирітський харч.
Одного разу вилетів у сніги аж під Іркутськом. Двоє добрих
сибіряків-залізничників випадково врятували. Підлікувавши сяк-так обморожені
щоки й руки, дорожня міліція знову здала мандрівника-невдаху до непривітного
хорольського притулку.
Навесні
1945 року Вітька Женченка, що знесилів від постійного недоїдання, звалила
епідемія. Кілька днів нестерпних марень — і він знепритомнів. Медична сестра
дитбудинку, не виявивши пульсу, віднесла його надвечір у якусь комірчину, щоби
«долежав»...
«Врятували
мене,— згадує Віктор Васильович,— моя бабуся Параска, якій в ту ніч наснився
віщий сон, і дідусь Яків. Він за півночі дійшов з Оболоні до Хорола, відшукав
мене і на руках — від села до села! — доніс до отчої хати».
Удруге
підліток Віктор Женченко ледь не загинув, коли на косарці косив за сім
кілометрів від села люцерну, і коні, злякавшись зайця, понесли. Ножі полосонули
по сухожиллях лівої ноги, перерізавши її до кістки. Якимсь дивом Віктор випряг
одного гриваня і, стікаючи кров’ю, догуцикав до лікарні.
Віктор
Женченко вмів не тільки вправно працювати на землі, а й співати.
Із інтерв’ю:
Коли
почався Женченко-поет?
—
До поезії я прикипів у школі. У п’ятому класі став лауреатом Республіканського
поетичного конкурсу серед школярів. Друкувався в дитячих газетах «Зірка»,
«Пионерская правда», в районці. Я бачив світ по-іншому, ніж люди навколо мене,
і, щоб передати свій стан, брався за рідне слово.
Упродовж
33 років я — член Спілки письменників України. Маю 12 власних книжок та 20
книжок перекладів — з узбецької, казахської, татарської тощо.
Ви
співак, який пише поезію, і поет, твори якого інші співають.
—
Мені пощастило, що на мої вірші писали музику найкращі мелодисти ХХ сторіччя —
Климентій Домінчин й Олександр Білаш.З сучасними композиторами мало співпрацюю,
бо вважаю, що в пісні має бути мелодія, а не суцільний ритм-грюкіт.
Женченко В.В. Живу!: Поезії/ Передм А. Мосієнка.- К.: Вид-во «Жнець»,
2006.- 199с.
До нової збірки відомого українського поета Віктора
Женченка увійшли вірші х попередніх книг та
нові твори останніх років.Поезія
Віктора Женченка глибоко правдива, динамічна, конкретна. Громадянська позиція
поета чітка і неоднозначна: його, як і кожного українця, непокоїть політична
нестабільність сьогодення нашої держави.По-особливому
світиться розділ книги «Сейсмічна зона»,
де поет оспівує жінку – невичерпне і загадкове створіння світу.
Женченко В.В. Зневаж свій страх: Поезії/ Передм. авт.-К.: Укр. письменник,
Вир, 1997.- 125с.
В книзі вміщено твори різних років. Тут також –
ліричні поезії, філософські роздуми про сутність людського життя.
Сьогодні Віктор Женченко – заслужений діяч мистецтв України, заслужений
артист України, лауреат літературної премії імені Андрія Малишка, кавалер
орденів Святого Рівноапостольного Князя Володимира Великого, Святого
Архистратига Михаїла.
Нині Віктор Женченко працює в апараті Українського фонду культури.
В. Таран Я папороті цвіт знайду: Поезія. - 175с.
В. Таран – вольова і життєрадісна натура. Вона,
нарешті, наважилась видати збірку своєї поезії. З перших прочитаних сторінок
читач зрозуміє, що її поетичний хист різноманітний: від дивного навколишнього
світобачення до ніжної лірики.
Поетичний
голос Віри таран чіткий, цілеспрямований, різнобарвний. Вона безоглядно
закохана в життя і намагається філософськи осмислити найкращі людські цінності:
віру, любов, вірність та інші моральні норми нашого існування. ЇЇ лірика
віддзеркалює різноманітні теми людського життя.
Поетеса
має своє життєве кредо і впевнена, що обов’язково досягне свого задуму. І нехай
її життя до мети складні і нелегкі, але вона твердо знає, що їй потрібно.
Першу
невеличку збірочку поетеси із незвичним запевненням – «Я папороті цвіт знайду»,
можна сприймати по – різному.
Читачі і шанувальники її таланту можуть бути впевнені,
що ту чарівну квітку, в її уяві і розумінні, вона обов’язково знайде і подарує
друзям і шанувальникам творчості золотими пелюстками своєї неповторної лірики.
Я папороті цвіт знайду
І у майбутнє х ним піду!
Я вперта, вольова,
Бо я люблю, бо я жива…
Віра Таран любить чарівний закут – Веселий Поділ, де
живе і працює. Своєму селу, його традиціям, побуту і невтомним трудівникам вона
присвячує гарні, від серця вірші: «Хай слава буде вічна», «40 - річчю
«Криниці», «Спогад про свято «Веселої мудрості» та ін. В них любов, повага і
захоплення всім чим живе громада старовинного села.
Член
районного громадського об’єднання «Прометей» Віра Таран неодноразовий учасник
районних та обласних літературних конкурсів. ЇЇ поезія сприймалась із
захопленням і була належним чином поцінована. Вона постійно друкується на
сторінках районного і обласних часописів.Свою
першу збірку поетеса віддає на розсуд вдячному читачу. «Я папороті цвіт
знайду», безсумнівно, буде помітним внесок до сучасної української поезії.
Справжня поезія, кажуть, та, котра родом з
дитинства. У цьому афоризмі йдеться і про Василя Шугала. Дуже прикро що
смерть забрала його так раптово і його немає сьогодні серед нас. Свого першого
вірша він написав в 11 років. Відтоді пройшло багато літ. Поезія заполонила
душу і серце поета і за цей час він написав чимало поетичних творів.
Перша збірочка «Неопалима купина» вийшла друком у 2003 році. Вона не залишила байдужими шанувальників талановитого поета своїми неординарними віршами і визначила
рівень його поетичного обдарування. «Поет від Бога», - кажуть поціновувачі поетичного слова про Василя Миколайовича.
Він добре знав ціну життя. З шести років залишився
сиротою. До свого повноліття навчався у школі-інтернаті для дітей-сиріт. Згодом
опанував ази літературної майстерності в
Дрогобицькому педінституті.
Василь
Шугало працював у різних галузях сільського господарства і на різних посадах,
та, як би не було йому важко,(а біди не обминали його ніколи), поезія постійно
супроводжувала його в радості і в тузі.
В.Шугало.
Поезія –моє життя
Комусь – порожні словеса,
Римовані - не більше.
А в мене світиться душа
Усе при слові вірші.
Не ради красного слівця
І слави не заради,
Поезія – моє життя,
Мій біль, моя відрада.
Мій страдницький камінний хрест,
Голгофа заповітна,
Моєї долі божий перст
Мій гріх, моя молитва.
Поезія - моя
жага,
Пекуча, невгамовна,
Жива, нев’януча снага
Моя тезя жертовна.
В миттєвім морі штормовім
Маяк мій, богом даний,
Далекий берег, рідний дім,
Омріяний й жаданий.
Так і живу? То спад, то злет,
Поганого все ж більше;
Ія, даруйте, не поет,
Я просто пишу вірші.
Пишу, бо це –мій світ увесь,
Тривожний і вразливий,
Важкий, крутий, та я в нім десь
По своєму щасливий.
Життя до мене зле, а я –
В поезії кохаюсь,
Караюсь, мучуся, але
Не каюся, не каюсь…
_____________________
Коли
приходить слово
Коли примхлива муза
Мої минає сіті,
Мені здається, друзі,-
Мене нема на світі.
Нема мене – й не треба
Під сонцем марно тліти,
Щоб не гнівити неба
І землю не гнівити.
А як по Божій волі
Прийде до мене слово,
Тоді я вдячний долі
За благовість чудову,
Землі вклоняюсь рідній
І отчому порогу:
Я є – і я потрібний
Вкраїнському народу.
Шугало В. Там де живе любов. - Глобинське
видавництво «Поліграфсервіс», 2007.- 224с.
Книга поезій «Там, де живе любов», безумовно,
поетичний внесок до сучасної української поезії
Моя поезія
і ти
Як дивно все переплелося –
Не розв’язать, не розвести:
Два сонечка в одне злилося –
Моя поезія і ти!
Вже й не збагну:
де ти, де вірші,
Мов дві зірниці з висоти
Мені заглянули у вічі –
Моя поезія і ти!
Як дві кринички край дороги,
Їх гріх, мов совість, обійти,
Щаслива мить і мить тривоги –
Моя поезія і ти!
Що я без вас? Пташа зелене
Безпомічне до суєти,
Два дужих є крила у мене –
Моя поезія і ти!
За вас не соромно на людях,
Приємно в хвилю самоти,
Два серця в мене б’ється у грудях
Моя поезія і ти!
На слова поета різними композиторами Полтавщини (і не
тільки!) написано добрих півсотні пісень: про кохання, про добро і вірність,
про рідну землю, про Україну.
«Молюсь за тебе Україно,
За тебе, матінко моя,
За вічну вербу і калину,
За світлу пісню солов’я…»
Отже, поезія допомагає нам жити
разом. Вона необхідна для встановлення діалогу між культурами та для
гармонійної взаємодії між різними суспільствами. Заохочення поетичної
творчості, її поширення та перекладу — це один з чинників сприяння культурному
різноманіттю, життєво важливе джерело натхнення, відроджуване живою єдністю
поета в багатогранних проявах його творчості».
Не можна не погодитись з цими
словами, тому не забудьте привітати знайомих поетів та й просто людей, що
опинилися поряд – адже в Україні поет – кожен!
Вітаємо всіх з цим святом!
Бажаємо відчути поезію в кожну хвилину вашого життя!
На цьому наша зустріч закінчена. Завжди раді бачити вас у нашій бібліотеці !
