Голодомор 1932-1933 років

Голодомор очима болю, устами гніву

Огляд  літератури

   Згадай усе ти, щоб воздать

                                  Близьким і дальнім людоморам

                                   …Хоч радість легше пам’ятать,

                                       Та треба пам’ятать і горе.

                              В. Крищенко. «Голод».

Сміливішає пам'ять, мужніє душа, розковується свідомість, звільнена від псевдополітичного диктату і страху.

«Вороги народу» канули у небуття, залишилася так звана чиста історія. Героїка боротьби і перемог.

            Отак і жили: з дистильованою історією.

            Отак і діяли.

            Та не пішла у забуття зболена народна пам'ять. Звичайно, вже ніхто не поверне тих нівчому невинних мільйонів людських жертв.

            У 2007-му році, згідно Указу Президента України № 431/2007 від 21-го травня 2007-го року, в назву пам’ятного Дня були внесені зміни: "Внести до Указу Президента України от 26 листопада 1998 року N 1310 (1310/98 ) "Про встановлення Дня памяті жертв Голодоморів та політічніх репресій" (в редакції Указа від 15 липня 2004 року № 797 (797/2004) зміни, віключівші у назві та тексті слова "та політічніх репресій".

Зараз День пам’яті жертв голодомору щорічно відзначається в четверту суботу листопада.

В 2016 році День пам’яті жертв голодомору припадає на 26 листопада.       
В законі України   записано, що голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу.

            Ст.2. Публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні, визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниження гідності Українського народу і є протиправним.

            Працюють дослідники, дошукуючись об’єктивних, вірогідних даних, яким числом виміряти трагедію українського народу.

Велику інформацію про трагічні події несуть документи, архівні матеріали, фотодокументи.

Багато з них увійшли саме до книг.

Пропонуємо переглянути книги,які є в фонді  Семенівської ЦРБ.  Це книги, які почали виходити  починаючи з 1991 року, коли Україна здобула свою незалежність.

Серед книг і художні твори: Василь Барка «Жовтий князь»; Тодось Осмачка «Старший боярин», «План до двору»; А. Олійник. Голос скрипки; Улас Самчук «Волинь», «Марія»; і сповнена смутку поезія.

Хворий чоловік –

                           од голоду пухлий.

І голодних четверо дітей.

Люди! Люди! Наче всі оглухли,

Чи нема на світі вже людей?

Що це полем - насува облава?

Не пройти…

Під корінь підіжне…

Світе! Світе! Де знайти управу:

В Господа і гаспида – одне!..    

                                                         Іван Перепеляк  /Із циклу «Голод»/

Кожна книга – це всеукраїнський плач, всеукраїнський цвинтар.

Книги стали для нас одним із місточків, що єднає нас з минулим, допомагає розібратись в тих білих плямах, які виникають на карті історії.

Кров мільйонів загиблих стукає у наші серця.

Кожна книга заслуговує на увагу.

Хто буде відповідати за злочини геноциду українців?

Автор книги «Злочин»  Петро Кардаш говорить прислухайтесь до голосу В. Симоненка:

«Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убиті ожили,

То небо, від прокльонів, посіріле,

Напевно, репнуло б від сорому й хули.

            Тремтіть, убивці, думайте, лакузи,

            Життя не наліза на наш копил.

            Ви чуєте? -  На цвитарі ілюзій

            Уже немає місця для могил.

Уже народ – одна суцільна рана.

Уже від крові хижіє земля.

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля…»

Книги бентежать душу, наповнюють наші серця пекучим болем і в кожній з них звучить заклик пам’ятати власне горе і не причинити його нікому.

Як тихо і жалібно чується дитячий  голосок: « Хто се? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця».

За підрахунками демографів у наслідок голодомору в Україні не народилось близько  одного мільйона дітей. Середня тривалість дітей становила 7,3 роки у хлопчиків і 10,9 років у дівчаток за всю історію людства подібних показників ніде не зафіксовано.

Багато спогадів написано за кордоном, а книги видані за допомогою коштів зібраних в Австралії, Англії, Канаді, США, Німеччині та в інших країнах.

Народна пам'ять – найдостовірніше історичне джерело.

            Події 1932-1933 років на Полтавщині розповідають книги:

Злочин проти народу: До 70-річчя голоду 1932-1933 років в Україні.  Матеріали регіональної науково-практичної конференції 22 листопада 2002р.- Полтава, 2002.- 184с.

Коломієць І.  «Голодомор: спогади однієї родини».-  Полтава: Вид-во «Рік», 2002.-68с.

Соловей Д.Ф. Сказати правду. Три праці про голодомор 1932-1933 років. За редак. Ю.Шаповала і О. Юренка. - Київ-Полтава, 2005.- 300с., 29 іл.

            Колективізація сільського господарства і голод на Полтавщині. 1929-1933: Збірник документів і матеріалів.- Полтава, 1997.- 264с.

… Помовчімо. Спинімось у власній задумі. Голод…Смерть… Не легко повертатися в той час тим, хто пережив, вистраждав і все-таки вижив. Вижив, щоб донести всю правду штучного голодомору.

Український голокост. 1932-1933: Свідчення тих, хто вижив. Т.1. 2-ге вид./ Упоряд. О. Ю. Мицик.- К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія, 2005.- 296с.

Т.2./ за редак. о. Ю Мисика.-2005.-443с.

Т.3./ за редак. о. Ю Мисика.-2006.-432с. –

Говорить свідок Куц Євдокія Гаврилівна з с. Ялинці на Полтавщині:

 « Іду я якось через греблю. Перейшла, коли бачу, лежить людина, не знаю вже, чи жінка, чи чоловік, а в руках прошлогодній скотський  кізяк. Видно, їло той кізяк і вмерло.

А є різали людей. Жінка у нас у селі жила, її Лебедька називали.

Упіймала вона хлопчика, Дмитра, Калининого брата, зарізала і з’їла. Потім Кулик у нас був такий. Так той своїх дітей порізав, поварив і поїв, і все. А тоді й сам помер. Розказували, зайшли до Кулика, а вони ж, ой страшно й казать, киплять у чавуні, і пальчики отак поскручувались. Він їх порубав і покидав».

Правда історії озивається в тисячах людських доль.

За деякими підрахунками на Полтавщині втрати становили близько півмільйона чоловік. Але точну цифру однозначно назвати не може ніхто.

- з книги 33-й: голод: Народна книга-меморіал/ Упоряд.: Л.Б. Коваленко, В.А. Маняк.- К.: Рад. письменник, 1991.- 584с.

«…Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні…

На світі весна, а над  селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад-впред, назад- вперед, скільки сидить стільки й гойдається. І безконечна одна «пісня» напівголосом: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ їсти, їсти…» 

В книзі Сергійчук В. Як нас морили голодом. Вид. 2-е, доповн. - К: Укр.. видавн. Спілка, 2003.- 252с. в одному із листів, що був написаний з села Горби Глобинського району, до Сталіна, згадується і про наш Семенівський район.

Пекельні цифри та слова

У серце б’ють неначе молот.

Немов прокляття ожива

Рік тридцять третій?

Голод? Голод?

Так зачепила біда свої чорним крилом і наші села району. Про це розповідає Євген Павлович Бутенко в книзі «Слідами голоду» (1990року) та книга Є.Бутенка, М.Зінченка, Л. Мазанько. Вони звинувачують.- Семенівка, 2003.- 30с.

Це спогади свідків, жителів сіл Очеретуватого, Устимівки, Брусово, Біляків, Погребняків.

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік…

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік.

Без труни, загорнувши в ряднину,

А на ранок помер чоловік.

«… Жахливість наслідків того голоду кригою сковує серце і свідомість того. Хто торкається цієї теми, але треба знайти в собі сили і мужність, щоб до кінця пройти слідами тих мук і страждань. Люди повинні знати і пам’ятати про навмисно організований голод на Україні».    Є. Бутенко.

Відходить в інший світ покоління, яке пережило голодомор 1932-1933 років. За якийсь час записувати свідчення вже буде просто ні від кого.

Трагедія  1933 року завжди буде об’єднувати всіх живих людей одним спогадом, однією печаллю, однією надією.

            Нам, сущим на цій  грішній багатостраждальній Землі, залишається тільки одне- запалювати поминальні свічі, згадувати їхні безвинно страчені душі.

Прощай і прости нас, кохана

Людино.

До тебе сльозою течу.

Вдовину, сирітську, нетлінну,

Запалюй свічу Україно!

Запалюй свічу.

Сьогодні хочеться сказати слова подяки тим, хто взявся за перо, виважив кожне сказане слово, долучився до архівів і своєю нелегкою працею створив і створює книги.

Бібліотеки – це в свою чергу інформаційні центри, книгозбірні, які зберігають і несуть інформацію для всіх хто бажає більше знати, бібліотека – це дім для книги. А книга – машина часу, створена людиною. Завдяки їй ми розсуваємо межі теперішнього та перелітаємо в минуле та майбутнє.

Колись і наш час назвуть історією, і вже напишуть, що період історії 1932-1933 років був геноцидом українського народу, визнаний в 2006 році. Пам’ятаймо про це.

Підготувала провідний бібліограф

Семенівської ЦРБ

Іващенко З.С.