пʼятницю, 26 лютого 2021 р.

Письменники - ювіляри

Полинова доля Валеріана Підмогильного
Віртуальна книжкова виставка

 


Полинова доля Валеріана  Підмогильного: інформаційно-бібліографічне досьє (до 120 -річчя від дня народження)/Автор-укладач З. Іващенко.- Семенівська центральна районна бібліотека, 2021.-16с.

Народився 2 лютого 1901 року в селі Чаплі  Павлоградського повіту (зараз Синельниківський район) на Катеринославщині в бідній селянській родині. Коли йому було близько 14 років, батьки переселились до панської економії в селі Чаплі. 1910–1918 роки навчався в Першому катеринославському реальному училищі, яке закінчив з «відзнакою». Потім навчався з перервами, через матеріальну скруту, на математичному та юридичному факультетах Катеринославського університету, який так і не закінчив.

Друкуватися почав ще з школи під псевдонімом Лорд Лістер. У шкільному журналі він публікував свої пригодницькі оповідання.

До першої збірки Підмогильного, яка була опублікована 1920 року й мала назву «Твори Т. 1», увійшло 9 оповідань: Старець; Ваня; Важке питання; Пророк; Гайдамака; Добрий бог; На селі; На іменинах; Дід Яким.

У 1934 році  Валер'яна Підмогильного було заарештовано зі звинуваченням в «участі у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії».          

Валеріана Підмогильного було реабілітовано 1956 року.








Письменники - ювіляри

   
         Володимир Малик: літописець з берегів Сули

(до 100-річчя від дня народження)








Володи́мир Кири́лович Ма́лик, справжнє прізвище — Сиченко  автор пригодницьких та історичних творів.

Володимир Малик здобув славу завдяки своїм історичним романам. Багато його творів перекладено іноземними мовами. Завдяки творчому вмінню його твори ставлять поруч з творами Олександра Дюма та Генріка Сенкевича. За романи «Посол Урус-шайтана», «Шовковий шнурок» та «Князь Кий» В. Малик був удостоєний літературної премії Лесі Українки 1983 року.

В літературу приходять по-різному. Автор пригодницьких та історичних творів Володимир Малик увійшов до неї за якихось пів-години. Сталося це так. Одного сонячного червневого дня 1956 року в редакцію видавництва «Молодь» зайшов стрункий чоловік і запропонував письменникові Б. Чайковському прочитати свою поему-казку «Журавлі-журавлики». Ознайомившись з нею, Б. Чайковський з деяким сумнівом у душі дав згоду на друк цього твору, який вийшов у 1957 р. Але не помилився. Вже не одне десятиліття твори Володимира Малика читають діти, молодь і дорослі. Адже, за словами того ж Б. Чайковського, письменник

«… заворожує чудовими й чарівними мандрами з країни в країну, з епохи в епоху, примушує радіти і ридати, любити і ненавидіти, переживати як власні, знегоди й перемоги героїв».
Народився Володимир Кирилович Малик  21 лютого 1921 року в селі Новосілки Макарівського району на Київщині в селянській родині. В сусідньому селі Ясногородці закінчив середню школу, а в 1938 році вступив на філологічний факультет Київського університету.

четвер, 25 лютого 2021 р.

150 років від дня народження Лесі Українки.

 


25 лютого виповнюється 150 років від дня народження Лесі Українки - української поетеси, драматурга і громадської діячки, класика української літератури.

Леся Українка — одна з найвизначніших постатей в історії української літератури. По собі вона залишила великий літературний доробок - вражаючі поеми, прозові твори, вірші, публіцистичні статті, переклади світової класики.

В Семенівській ЦБ  організовано захід «Леся Українка – поетична квітка України»

Відкрити для себе Лесю Українку, ближче познайомитися з творчою діяльністю, особистим життям видатної української поетеси читачам бібліотеки пропонує виставка – персоналія .



Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

Леся Українка  геніальна донька українського народу
Хіба жила на світі ще така жінка, в серці якої поєдналися б така мужність, така геніальність, такий вогонь і розум, така пристрасна любов і відданість народові та батьківщині? Ні, другої такої на світі не було. Леся – неповторна!

Леся Українка (справжнє ім’я: Лариса Петрівна Косач-Квітка) — українська письменниця, перекладач, культурний діяч.

Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 року в містечку Новограді-Волинському. Батько письменниці, Петро Косач, був освіченою прогресивною людиною, членом Старої Громади, близьким товаришем Михайла Драгоманова. Мати, Ольга Косач, — відома в українській літературі письменниця під псевдонімом Олена Пчілка.

Вчилася Леся у приватних учителів. У 6 років почала вчитися вишивати.

1881 рік став початком захворювання на туберкульоз. Тяжко хвора Леся вивчає класичні мови (грецьку і латинську). Восени 1883 року Лесі зроблено операцію на лівій руці, видалили кістки, уражені туберкульозом.

У грудні Леся повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується, з допомогою матері Леся вивчає французьку і німецьку мови.

 

Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря» . Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка».

 

1885 року у Львові вийшла збірка її перекладів творів Миколи Гоголя (виготовлена нею спільно з братом Михайлом). Українка багато перекладала (М. Гоголя, А. Міцкевича, Г. Гейне, В. Гюґо, Гомера й ін.).

 

Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів».

 

Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України ( І. Франком, О. Кобилянською, В. Стефаником,)

1894 рік — навчання в художній школі в Києві. У травні поетеса вирушає за кордон до дядька М. Драгоманова. Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці.

 

1902 рік поетеса провела на лікуванні в Сан-Ремо (Італія), живе в Одесі, Києві. У Чернівцях вийшла її збірка поезій «Відгуки». 1903 року  драматична поема «Вавілонський полон», вірш «Дим».

У 1904-1905 рр. — поезії «Дочка Ієфая», «Напис в руїні» та ін. Друге видання збірки «На крилах пісень». «Осіння казка», «Пісні з кладовища», «Пісні про волю», вірші «Мріє, не зрадь!», «Упоєні на бенкетах кривавих…», діалог «Три хвилини».

 

На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва.

 

7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві, живуть в Криму. 
Кохання – як вода – плавке та бистре,

рве, грає, пестить, затягає й топить.

де пал – воно кипить, а стріне холод –

стає, мов камінь. От моє кохання!

Цього ж року поетеса завершує драматичну поему «Кассандра». Жандармами вчинено обшук на квартирі Косачів, конфісковано 121 книжку. Л. Українку разом із сестрою Ольгою заарештовано.

 

У 1908 році Леся Українка перебувала в Ялті, Києві, Одесі, Євпаторії, Батумі, Тбілісі. їздила до Берліна на консультацію з професором щодо операції на нирках.

Хвороба позбавила Лесю змоги вести нормальний спосіб життя, єдиною відрадою стала творчість, вірші, у яких не було жодного слова нарікання на несправедливу долю.

Хто вам сказав, що я слабка,

що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела

жалі та голосіння, –

то ж була буря весняна,

а не сльота осіння.

Слово для письменниці було найкращими ліками

Як я люблю оці години праці,

Коли усе навколо затиха

Під владою чаруючої ночі,

А тільки я одна неподоланна

Врочистую одправу починаю

Перед моїм незримим олтарем.

Летять хвилини – я не прислухаюсь.

Ось північ вдарила – найкращий праці час, –

Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша

І швидше у руках забігало перо.

Години йдуть – куди вони спішаться?

Мені осіння ніч короткою здається,

Безсоння довге не страшне мені,

Воно мені не грозить, як бувало,

Непевною і чорною рукою,

А вабить лагідно, як мрія молода.

І любо так, і серце щастям б’ється,

Думки цвітуть, мов золоті квітки.

І хтось немов схиляється до мене,

І промовляє чарівні слова,

І полум’ям займається від слів тих,

І блискавицею освічує думки.

 

Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ.

 

Померла 1 серпня 1913 року в Сурамі у віці 42 років.

 

 

Де б вона не була, ніде не могла забути біль уярмленої України. Вона мріяла про щасливу долю Батьківщини, і здійснення її мрій повинне стати нашим обов’язком.

Do (Гімн. Grave)

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І пісня від серця поллється.

По світі широкому буде та пісня літати,

А з нею надія кохана

Скрізь буде літати, по світі між людьми питати,

Де схована доля незнана?

І, може, зустрінеться пісня моя самотная

У світі з пташками-піснями,

То швидко полине тоді тая гучная зграя

Далеко шляхами-тернами.

Полине за синєє море, полине за гори,

Літатиме в чистому полю

Здійметься високо-високо в небесні простори

І, може, спітка тую долю.

І, може, тоді завітає та доля жадана

До нашої рідної хати,

До тебе, моя ти Україно мила, кохана,

Моя безталанная мати!

 

Поет не боїться від ворога смерти,

Бо вільная пісня не може умерти.

Тож він з ворогами і з лихом жартує

І вірші, мов легкії стрілки, гартує,

І кидає пісню в широкий простор;

Скрізь чутно її, на майдані і в полі,

Юрба перейма тую пісню, мов хор.

Все бачить співець у широкім роздоллі –

І небо, і море, красу світову,

І людям співає він пісню нову

 

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так гостро іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

 

Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб’єш…

 

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю при стіні

Іншим на втіху, на смуток мені.

 

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.

 

Брязне клинок об залізо кайданів,

Піде луна по твердинях тиранів,

Стрінеться з брязкотом інших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

 

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою…

Зброє моя, послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

Писала Леся і вірші для дітей, про квіти, про весну

Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну

То знов таємно-тихо шепотіла.

 

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.


пʼятницю, 19 лютого 2021 р.

21 лютого – Міжнародний день рідної мови

  



21 лютого – Міжнародний день рідної мови, який відзначають щороку починаючи з 2000 року.

Мова - державна перлина, Нею завжди дорожіть Без мови немає країни - Мову, як матір, любіть.

Кожний народ – це своя неповторна культура, історія, традиції, спосіб життя. І, насамперед, мова. Рідна мова – першооснова і першоджерело кожної людини.У ній душа народу, його сила і слабкість, його неповторність і єдність. Мова народу... Вона як дві краплини води схожа на характер людей, які нею розмовляють. А наша рідна українська мова – лірична і неповторна, поетична і спокійна, лагідна і мелодійна, як і сам співочий народ — добрий, лагідний, миролюбний і працьовитий. Мова, яка довгі десятиліття утискалася, виганялася з рідного дому, вважалася непотрібною сильними світу цього, все ж вижила і набирає сили, адже вона — душа народу, а душу не можна вбити, доки живі люди.



20 лютого - День пам’яті героїв Небесної сотні

Небесній сотні, шана й молитви,
За чисті душі, що злетіли в небо!


                                            


20 лютого - День пам’яті героїв Небесної сотні.
Революція 2013-2014 років відбулася ціною понад ста життів і стала прикладом самопожертви в ім'я вищих ідеалів, одним із яких була гідність.
Ніхто не в праві забути ті морозні дні, коли від напруги закипала в жилах кров, коли в ім’я віри і правди один за одним падали від куль майданівці, аби прорости в наших серцях червоними квітами пам’яті.
В ці лютневі дні, Україна вшановує Героїв України, які відважно відстоювали та відстоюють незалежність нашої країни. Герої Небесної Сотні віддали свої життя заради майбутнього українців. Сьогодні, ми схиляємо голови перед усіма Героями, які продовжують боротися за нашу країну та захищати її від загроз ціною власного життя.
В Семенівській ЦБ влаштовано книжкову виставку для широкого кола користувачів.




Засідання літературного кафе «Рідне слово».

 


17 лютого в Семенівській центральній бібліотеці відбулося   засідання   літературного кафе «Рідне слово». 

Сьогодні в  бібліотеці відбулася   мистецька година, а саме презентація виставки картин «Енергія кольорів» нашої землячки   Любові Лисенко.  « Хтось творить красу словом, хтось – звуком, а хтось – кольорами»,- такими словами захід відкрила директор Семенівської ЦБ  Лідія Григорівна Шумейко.

Люба Лисенко народилася 12 квітня 1984 року.   в селищі  Семенівка.  Виросла в сім’ї вчителів. Закінчила Семенівський НВК№1. Навчалася в Києві в КПІ. Має дві вищі освіти. За 10 років проживання в Києві працювала в різних компаніях.   За освітою бухгалтер і фінансист. З 2010 року багато подорожувала.  Деякий час проживала в найбагатшій країні світу Швейцарії в м. Лугано. В той час і почала малювати.  Потім деякий час проживала,  і працювала в м. Харків. Одружилася   і з чоловіком і першою дитиною переїхала в чудову країну Черногорію, в м. Будва.  Там прожили 2 роки і коли ситуація в Україні стала стабільнішою повернулися на Батьківщину. На даний час з чоловіком та двома дітками проживає на Батьківщині в нашому  рідному селищі Семенівка. Займається вихованням дітей і саморозвитком. Має багато різноманітних захоплень таких як: психологія, езотерика, бджільництво, садоведення, звукотерапія, гірудотерапія, травоведення, здорове харчування,і все що пов’язане з художньо – творчим напрямком, шиє іграшки для своїх діток, займається спортом, та багато іншого. На 2021 р. має багато творчих проектів і не тільки проектів….

Сьогодні в бібліотеці відкрито виставку картин  Люби Лисенко. Це перша виставка майстрині, яка так радує всіх прихильників  прекрасного. В доробку Люби Анатоліївни багато картин різноманітних за жанром. Перші проби були зроблені у 3 роки, але на тоді «мабуть щось не пішло», як говорять автор.

У своїй творчості майстриня не зупиняється на усталених сюжетах, постійно шукає новаторські підходи до створення робіт, удосконалює свою майстерність задля того, щоб  радувати прихильників своєю творчістю. У доробку пейзажі, зображення мандала та ін..,автор  у пошуку свого стилю. 

Акцентом у представленій експозиції є багатий духовний світ жінки, місія якої − нести красу, гармонію та любов у світ. Радість, яку дають нам картини – це радість участі разом з художником в тому процесі пізнання світу, який ми називаємо мистецтвом.

Виставка діятиме в бібліотеці до 2 березня.  За цей час з виставкою  зможуть познайомитися учні та дорослі користувачі нашої бібліотеки. 

Захід пройшов у дружній атмосфері, багато було запитань. Розповідь майстрині була дуже цікавою, змістовною.  Люба Анатоліївна також  малює картини на замовлення.

Мистецька зустріч видалася надзвичайно емоційною, насиченою враженнями.

Всі  учасники заходу вітали пані Любу з цією подією та бажали  подальших успіхів, натхнення та здійснення задумів. Від Відділу культури та дозвілля Семенівської селищної ради з відкриттям першої виставки майстриню  привітала Юлія Василівна Скриль, від краєзнавчого музею Лілія Станіславівна Ярова, від користувачів Тетяна Володимирівна Свиридова. Учасники заходу продовжили спілкування за чашкою чаю.

Запрошуємо всіх бажаючих переглянути виставку картин  Любові Лисенко яка діятиме до 2 березня.
















четвер, 11 лютого 2021 р.

Афган - моєї країни пам'ять і біль

 





15 лютого  в день Стрітення, ми вшановуємо учасників бойових дій, які воювали на території інших держав або День пам’яті.
Минають дні, ідуть роки.

Життя листки перегортає.

А біль Афгану – навіки,

В душі чомусь не замовкає.

15 лютого відзначаємо День вшанування учасників бойових дій на території інших держав та 30-ї річниці виводу військ з Афганістану. В  Семенівській центральній бібліотеці влаштовано  книжкову виставку «Афган – моєїкраїни пам'ять і біль», на якій розміщені матеріали про війну героїчну і трагічну, яка тривала вдвічі довше, ніж Друга Світова війна, ніким і ніколи неоголошена.
Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто недожив, недоспівав, недокохав.

Віртуальна книжкова виставка

 «Афган – моєї країни пам'ять і біль» 


Така маленька
війна,
А місця всім
вистачило.

       (Василь Слапчук)

…І знову приходить до мене Афган  //Шугало В. Там де живе любов.-Глобинське видавництво «Поліграфсервіс», 2007.-С. 55.


Здається,роки поховали минуле,
Земля загоїлась від болю і ран…
Та пам'ять, мов камінь, докорами мулить,
І знову приходить до мене Афган.

 Десь впала зоря, промайнула комета,
Травневі громи покотились в туман…
А може, це знову сигнальна ракета
І в небі тривожному «чорний тюльпан»?

 Лелеки потомках будують оселі,
Над вишнями бджоли роями гудуть..
А може, це наші «вертушки» зелені
На поміч десанту востаннє ідуть?

 Малеча «воює» в дворі біля дому.
- «Ти вбитий»,-
кричить хтось так, наче мені.
А може, це докір полеглих живому,
За те, що я вижив в тій клятій війні?

 …Весна по зимі, а за літом – і осінь,
Життя – це нестримна швидка течія…
Афган в моїм серці живе ще і досі,
В йому свою частку залишив і я.

 Здається, роки поховали минуле,
Земля  загоїлась від болю і ран,
Та пам'ять, мов камінь, докорами мулить,
І знову приходить до мене Афган.

                                                                

Приходить в сні Афганістан //Шугало В. Там де живе любов.-Глобинське видавництво «Поліграфсервіс», 2007.-С. 57

Гуляє вітер по стерні
Холодний вітер… І мені,
Немов осінній цей туман,
Приходить в сни Афганістан.

Чужа земля, чужі піски
І сонце нам чуже, й зірки…
Скажи, комбат, своїм бійцям,
Навіщо нам війна оця?

У мене дома, на Сулі
Місця – найкращі на землі,
Якщо і є на світі рай,
То тільки там – де отчий край.

Там мама втомлена й сумна
Мене чекає край вікна…
О, Кандагар! Мов білий сніг,
На скроні матері ти ліг.

О, як ти мріяв, друже мій,
Що жде тебе синочок твій…
Полин – трава гірка – гірка
Не дочекався син татка.

Про честь, обов’язок, наказ
Ми пам’ятали повсякчас.
Лиш тут не Курськ, не Сталінград, -
Щось тут не так, не так, комбат.

… І знову бій: вогонь і кров.
Ми йдем  в атаку знов і знов…
І раптом груди обпекло -
І небо стало, наче скло.

Я падаю, - кудись лечу,
В гарячці щось комусь кричу
І прокидаюсь… по ночах -
 дружини сльози на очах:

«Ти все воюєш, ти все там,
І дався вам Афганістан…»
Губами рану холодить -
Я засинаю знов на мить.

…Синочок спить і уві сні,
Знай,усміхається мені.
Зозуле сива, не скупись,
Для сина мого розщедрись.

Хай від дітей тісниться дім,
Пошли їм доле, щастя всім,
Лиш від «афганів», од війни
Спаси їх, Боже, й сохрани.

Туман розвіється, мов сон,
Зійде весна на царський трон,
Серця загояться від ран,
Прости нас і прощай, Афган. 

Васильев Владимир Огненные рейсы Афгана [ Текст]: роман-хроніка/Володимир Васильев.-Полтава:ООО «АСМИ», 2011.-304с., ил.


Ця книга-роман-хроніка третього взводу першої роти 449-го окремого автомобільного батальйону 59-ї бригади матеріального забезпечення 40-ї загальновійськової армії в початковий період надання міжнародної фінансової допомоги братньому народу Афганістану.


Алексиевич, Светлана. Цинков
ые мальчики  [ Текст]: Документальные повести/  Светлана  Алексиевич.- М.: Известия, 1991.-432с.:ил.
 
До книги Світлани Алексієвич увійшли два твори документальної прози: "У війни не жіноче обличчя", де зібрані розповіді жінок, які малюють образ війни, у якій зовсім не жіноча особа. Вони звучать як свідчення - звинувачення фашизму вчорашньому, сьогоднішньому і майбутньому. ЦИНКОВІ МАЛЬЧИКИ - засновані на документальних фактах, розповідях очевидців і учасників майже десятирічної афганської війни. Виконуючи інтернаціональний обов'язок, тисячі наших хлопців загинули, пропали безвісти, стали каліками. Хто ж вони - дівчата сорок першого і хлопчаки вісімдесятих - ті, кого закликала війна? Які вони? Автор пропонує пройти їхній шлях разом з нами.

По горячей земле[ Текст]: повести и рассказы/ Сост. В.Г. Верстаков;  Посллесл. Акрамова.-М.:Мол. Гвардия, 1986.- 302с.


У художньо-документальних повістях відомих письменників і журналістів розповідається про боротьбу афганського народу за революційні перетворення, про бойову дружбу радянських воїнів і бійців армії ДРА.
Зміст: В. верстак. Без відмітки на календарі. Н. Іванов. Світанки Саура. А. Проханов. Сивий солдатів. П. Студеникин. Дорога в Кабул. Ю. Теплов. Серед афганських гір.




Іванина В. М. Журавлі з отчого краю[ Текст]:Худож.-док. повість/Василь Іванина.-К.: Молодь, 1988.-232с.


Його подвиг – не  лише  військова доблесть, а й небезпечне довготерпіння, тривала і виснажена боротьба на себе істинного, за своє місце в житті. Автор розповідає про війну в Афганістані, де зазнав тяжкого поранення,  колишній офіцер-десантник, кавалер двох орденів Червоної Зірки зумів стати в перші лави поборників перебудови, своєю мужністю і незламністю духу здобув визнання й авторитет серед молоді.



Дмитренко, Алексей. АИСТ[ Текст]:Худож.-док. Повість/ Алексей Дмитренко.-К.: «Дніпро», 1988.-557с.


У повісті Лелека, зазначеної Державною премією Української РСР ім. Т. Г. Шевченка за 1987 рік, відомий український радянський письменник розповідає про долю Олександра Стовби, воїна і поета, посмертно нагородженого орденом Леніна, прийнятого до Спілки письменників СРСР і удостоєного премії Ленінського комсомолу (1987), премії Міністерства оборони СРСР (1988). Виконуючи інтернаціональний обов'язок на землі Афганістану, лейтенант і його четверо солдатів Миша Литвинов, Володя Валишев, Альоша Ільїн і Славік Богомолов ціною своїх життів врятували бойових товаришів. Олександру йшов двадцять третій рік.

Стовба А.И. Мама, я вернусь…[ Текст]:Стихи/ Александр Стовба.-К.: Рад. Шк., 1987.-104с.


МАМА, Я ВЕРНУСЬ ... - збірка вибраних поезії молодого лейтенанта, який загинув при виконанні інтернаціонального обов'язку в Афганістані.
Посмертно Олександр Стовба нагороджений орденом Леніна і прийнятий до Спілки письменників СРСР. У 1987 р йому присуджена премія Ленінського комсомолу.
Подвиг заради миру на Землі, в ім'я щастя всіх людей - головна тема його відвертих, глибоко ліричних віршів.



Селихов, Ким Необьявленная война…[ Текст]: записки афганського разведчика/Ким Селихов.-М.: «Известия», 1986.-272с., илл.


У книзі розповідається про революційні події в Демократичній Республіці Афганістан. Автор тривалий час знаходився в цій країні і був свідком   ​​боротьби   волелюбного народу проти підступів контрреволюції.




Путь на Саланг  [ Текст]: Сборник/Сост. И.М.Дінин.- М.:ДОСААФ, 1987.-269 с., ил.


Герої збірки нарисів - радянські воїни, що відзначилися під час несення служби на землі Афганістану. Автори не обмежуються розповідями про бої з душманами, вони показують становлення характерів солдатів, сержантів, прапорщиків і офіцерів, витоки мужності, що дозволяв їм успішно діяти в найважчою і небезпечній обстановці.




Проханов, А. Светлей лазури: Повести и рассказы/ Послесл. В. Бондаренко. - М.: Мол. Гвард.,1986. - 319с.


«Я бачив в Афганістані визрівання машини, бачив убитих і поранених. І ці поранені в зелених панамах, ці стріляють з автоматів солдати були ... моїми дітьми, тими, кого ми готували на щастя, до цвітіння, до продовження роду »

Повість присвячена радянським воїнам в Афганістані, і розповідає про один день батальйону бойової охорони на трасі Саланг, що захищає від нападу колони афганських машин з мирними вантажами і людьми.


Моісєєнко І.О. Сектор обстрілу – „Аісти”: роман / Ігор Моісєєнко. – К.: Криниця, 2010. – 384с.: іл., портр.


Ігор Моісєєнко строкову службу проходив в Афганістані (Джеллалабад), у батальйоні загиблого Поета-героя „Аіста” (О.І. Стовби).

Сектор обстрілу – це вимір, де війна лютує з особливою жорстокістю.  Це - надзвичайно захоплюючий і вражаючий своїм трагізмом роман. Його сторінки стікають гіркотою палаючого металу і обпікають розпачем згарища.

Цей твір сучасної військової прози покликаний привернути увагу людства до його найболючішого виклику:

„Суспільство, кращі сини якого полягають жертвами „Молоху війни”, приречене опинитись на тому ж вівтарі”.

За цей роман Ігорю Олексійовичу Моісєєнку присуджено літературно-мистецьку премію імені Богдана Хмельницького за 2010 рік Міністерства оборони України – за краще висвітлення військової тематики у творах літератури і мистецтва.

 У книзі вміщено також вірші зі збірки "Эхо Гиндукуша" (значна частина – в перекладах українською), окремі статті автора та відкрите звернення "Шлях із Армагеддону".